29 січня – сумні події 1918 року

На допомогу педагогічним працівникам закладів освіти області працівниками відділу національного виховання Донецького ОБЛІППО разом з колективом Краматорського закладу загальної середньої освіти № 22 з профільним навчанням імені Миколи Миколайовича Крупченка Краматорської міської ради Донецької області створено сторінку Google сайту «Українці на захисті соборної держави» (https://cutt.ly/lkqnk7w ), а також відеоролик та онлайн-вікторину «Інформаційний імунітет молоді України, частина 1. Захищаємо від маніпуляцій історичну пам’ять» (https://learningapps.org/watch?v=psjxhzb4521 

Історія бою під Крутами у січні 1918 року та умови Брест-Литовського мирного договору.

Утворення Української Народної Республіки (ІІІ Універсал Української Центральної Ради від 20.11.1917) та проголошення її повної незалежності від Росії (ІV Універсал Центральної Ради України від 22.01.1918) стали закономірними етапами відновлення втраченої української державності. Водночас умови для розбудови Української держави були вкрай несприятливі: спричинені війною розруха та хаос, серйозні прорахунки керівництва молодої держави у сфері військового будівництва, поширення оманливих більшовицьких ідей серед значної частини населення. Але головною загрозою була політика Радянської Росії, яка не могла змиритися з існуванням  самостійної України.

Бій під Крутами є епізодом радянсько-української війни, яка розпочалася внаслідок проголошення 12 грудня 1917 року у Харкові Української Радянської Республіки, яку підтримала більшовицька Росія та надала військову допомогу. Під командуванням В.Антонова-Овсієнка 30-тисячне угрупування «Радянських військ Півдня Росії» були направлені на столицю Української Народної Республіки – Київ – залізничною колією «Харків-Полтава-Київ». Водночас із північного сходу у напрямку Курськ-Бахмач-Київ наступав загін М.Муравйова.

Ситуація ускладнилася тим, що в ніч на 29 січня у Києві розпочалося спрямоване проти Української Центральної Ради повстання на заводі «Арсенал», тому збройні сили УНР були направлені на придушення антиукраїнського виступу.

Бій під залізничною станцією Крутами відбувся 29 січня 1918 року. Українські підрозділи під командуванням сотника А.Гончаренка нараховували близько 1000 осіб. До їх складу входили старшини та курсанти старших курсів 1-ої Київської військової школи ім. Б.Хмельницького, які мали бойовий досвід, набутий на фронтах Першої світової війни; 130 службовців першої сотні Студентського куреня; добровольці Вільного козацтва («Курінь смерті»). На озброєнні угрупування було 16 кулеметів та гармата, встановлена на залізничній платформі. Основну роль у бою відіграли бійці Київської військової школи ім. Б.Хмельницького – майбутні кадрові офіцери. Більшовицькі сили у районі Крут нараховували близько 6 тисяч солдатів та балтійських матросів. У бою безпосередню участь взяли до 3 тисяч осіб.

Захисники Української Народної Республіки зайняли оборону та дали гідну відсіч загарбникам, які планували без спротиву увійти до Києва. Проте внаслідок відсутності підкріплень наші військові після завершення бою організовано відступили.

Втрати українців становили до 100 загиблих (у т.ч. страчених після бою студентів), втрати більшовиків – не менше 300 вбитих. Українські військовики, відступаючи, забрали з собою тіла своїх товаришів та поранених (поховань у районі місця бою не виявлено).

У полон до більшовиків під час бою потрапили 7 поранених студентів, які були відправлені до Харкова. Ще 27 студентів під час відступу у темряві також потрапили до рук більшовиків. Розлючені великими втратами, загарбники катували і стратили хлопців. Гімназист Пипський перед розстрілом почав співати гімн «Ще не вмерла Україна», інші студенти його підтримали. Тіла страчених були поховані місцевим священиком на кладовищі села Печі. Пізніше їх було з почестями перепоховано на Аскольдовій могилі у Києві.

Бій під Крутами мав важливе історичне значення, оскільки затримав більшовицькі загони і тим самим дозволив Урядові УНР вперше з часів скасування Гетьманщини у 1764 році добитися міжнародного визнання України на переговорах у Бресті.

Брест-Литовський мирний договір 9 лютого 1918 року, укладений між УНР, державами Четвертного союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина, Болгарія) та Радянською Росією, став першим міжнародно-правовим актом, який визнав Україну суб’єктом міжнародного права. Договір передбачав припинення воєнних дій, визначення західних кордонів України, встановлення дипломатичних відносин, обумовлював засади торгівельних зносин, обміну військовополоненими й інтернованими. Проте головне історичне значення Брест-Литовського мирного договору полягає у тому, що Україна стала незалежною державою та суб’єктом міжнародних відносин. Радянська Росія зобов’язувалася визнати право українського народу на самовизначення, а також законність влади Центральної Ради, укладала мир та зобов’язалася негайно вивести з України свої військові формування.

Зі спогадів командувача українських частин у бою під Крутами А.Гончаренка.

Сотник Аверкій Гончаренко – командир куреня 1-ої ім. гетьмана Б.Хмельницького Юнацької Військової школи і комендант оборони Бахмача у 1917 році.

«Ставлю собі за завдання подати до прилюдного відома правдивий перебіг бою за ст. Крути. Обставини, що змусили нас до того бою, такі: по оголошенні Українською Центральною Радою IV Універсалу, Україна стала самостійною державою. Як така, вела мирові переговори з Центральними Державами в Бересті. Рівночасно вела мирові переговори з тими ж державами і Росія більшовицька. Представник більшовицької делегації Троцький виступив із заступництвом Радянської України, запевняючи представників Центральних Держав, ніби Центральна Рада та її Уряд уже не існують. А в цей час Уряд України вживав нелюдських зусиль у подоланні анархії всередині країни та до зовнішньої оборони.

Найкоротшою дорогою до Києва з півночі йдуть залізничні шляхи Гомель – Бахмач і Харків – Ворожба – Бахмач. На оборону цього надзвичай важного залізничного вузла командуючий військами отаман Капкан і вислав 1-у імені гетьмана Богдана Хмельницького Юнацьку Військову школу.

Юнацька школа мала 2 курси; молодший, як менше вишколений, продовжував науку на місці, а старший 8.12.1917 за наказом командуючого генерального штабу сотника Носенко виїхав до Бахмача. Бахмач адміністративно належав до Чернигівщини, де військово-адміністративну справу проводив сотник (капітан) Тимченко.

22 грудня 1917 року мене, як командира куреня Юнацької школи, покликав до себе командуючий військами отаман Капкан. Отаман Капкан наказав мені від’їхати негайно до Бахмача з наказами для обох згаданих вище начальників. По одержанні двох секретних пакетів я спитав командуючого військами, чи не міг би я вислати ці накази якимсь молодшим старшиною. На це дістав таку відповідь: «Ви призначаєтесь комендантом оборони Бахмача. Більшовики наступають з Харкова і Полтави. Головні сили Муравйов провадить на Бахмач-Київ. Забирайте решту Юнацької школи. Потяг на станції Київ-Товарний уже готовий. На поміч трудно чекати». З цим я відійшов.

23 грудня, увечері, я вже був у Бахмачі. З метою охорони нашого лівого крила в напрямі на Чернігів вислав я сотника Семирозума з підрозділом юнаків.

На Святий вечір – 24 грудня 1917 року – у напрямі на Гомель я вислав від школи передову заставу. Після незначної сутички ми зайняли станцію Доч, при тому 2 більшовицьких вояків взяли до полону. У нас були легко поранені 2 юнаки і 1 старшина. Від полонених я довідався, куди і як наступають війська Муравйова.

Активність противника збільшувалася; під його натиском наші передові частини відступили. Мені нічого не лишалося, як тільки приступити до оборони своїх позицій і приготувати фортифікаційні споруди до зустрічі з навалою більшовиків. Після рекогносцировки приступили до роботи, яку було виконано правильно й скоро.

25 січня 1918 року я отримав повідомлення, що до мене вислано з Києва студентську сотню. Військова підготовка цієї сотні була мені добре відома, оскільки у ній служив мій брат з 3-го курсу медицинського факультету Університету Св. Володимира. Від нього я довідався, що навчання проводились протягом 7 днів, бійці уміють уже стріляти, а також те, що у Києві складна ситуація. Повідомлення про приїзд студентської сотні розійшлося серед юнаків як блискавка, а враження, викликане її приїздом, було таке, ніби приїхала ціла дивізія. Завдяки цьому, так високо цінному і завжди в бою найважливішому чинникові – піднесенню духу – і вдалося затримати наступ Муравйова та змусити його до затяжної боротьби.

27 січня штаб сотника Тимченка від’їхав в напрямі на Ніжин, де стояв полк імені Шевченка, щоб з тим полком прийти нам на поміч. Цього ж дня студентська сотня у складі 115-130 осіб прибула на станцію Крути о 4-й годині ранку. Командиру студентської сотні я дав найменш вразливу зі сторони противника ділянку фронту. Ознайомив командира сотні з ситуацією, поінформував, звідки і як діставати набої, куди направляти ранених, з ким тримати зв’язок, а на випадок відступу – як вивести сотню з бою.

Напередодні, в ніч з 26 на 27 січня, я мав розмову по прямій ліній з Муравйовим. Його вимога у формі наказу звучала так: «Приготовиться к встрече победоносной Красной Армии, пригатовить обед. Заблуждения юнкеров прощаю, а офицеров все равно расстреляю». Я відповів, що до зустрічі все готове.

Вранці червоні розпочали свій наступ у зімкнутих колонах; виглядало так, якби йшли на парад, нехтуючи найпростішими засобами безпеки. Рельєф місцевості маскував нас і лише зближення на дальність пострілу могло виявити наші позиції. Передові частини червоних, йдучи в зімкнутих колонах, очевидно, були впевнені у нашої втечі, а зі станційної служби по апарату на їхні виклики ніхто їм не відповідав.

Тільки-но червоні зблизились на дальність пострілу, ми їх привітали сильним огнем 4 сотень і 16 кулеметів. Під прямими пострілами вони понесли великі втрати у своїх рядах. Наступні відділи вже виходячи за вагонів приймали бойовий порядок. Таким чином москалі зайняли по фронту лінію до 5-и кілометрів, маючи у тилу свіжі резерви.

Близько 10 години ранку прибула на платформі 1 гармата під командуванням сотника Лощенка. Цей старшина з гідною самовідданістю вносив велике замішання своїми влучними стрілами у ряди червоних і це зупинило переможний марш Муравйова. Цю незабутню прислугу старшини вважаю за свій обов’язок тут підкреслити.

Близько 12 години почали червоні наступати на студентську сотню, але вступивши в зону перехресного вогню, мусили змінити свої наміри. До цього їх змусила поява на залізничній колій Чернигів-Крути сотні Семирозума, який прикривав наш лівий фланг. Але той більшовицький наступ був лише маскуванням, бо справжній наступ, як цього я й очікував, більшовики спрямували на оточення нашого правого крила, що давало б їм в руки станцію Крути, відтинало би нас від нашої бази та уможливлювало їм цілковите оточення нас. Для цієї операції вони мали достатні сили. В цей момент я отримав повідомлення, що командир студентської сотні поранений. Ця втрата боляче відчувалася, бо заступника його не було на місці. Та про це я довідався дещо пізніше; вільних же старшин у мене вже не було, бо половина вибула зі строю. Тут був би дуже придався штаб сотника Тимченка, що мав тепер у себе активних старшин. Через 2 години потому нас почали оточувати із застосуванням усіх тактичних правил.

Наша гармата, уставлена на платформі на лінії Крути-Бахмач, не могла під прямим кутом на схід протидіяти маневрові червоних. Тоді я увів резерв. Введення в бій резерву, нашої останньої сотні, зумовлювало, як довго можна обороняти наші позиції. В багато разів переважаюча нас сила противника прискорювала нашу долю, і тільки слабкий темп його наступу дав можливість вести бій до 9 години вечора, доки настала темна, туманна ніч.

Атамановського я відіслав ще завидна до студентської сотні з наказом про відступ на вказане їй місце. Цей відступ студентська сотня мала розпочати першою. Сотник Лощенко ще вдень мусив від’їхати. З від’їздом нашої гармати по всьому фронту посилився енергійний наступ противника. Скрізь відчувався прихід нових сил. Тут підкреслюю ту надзвичайну холоднокровність й уміння панувати над собою наших старшин і молодих вояків, якої не спостерігав за час свого досвіду на фронті під час світової війни серед старших добре вишколених жовнірів. По студентській сотні виводив я з бою сотні юнаків у такому порядку: 2, 3, й 4; 1 сотня, яка була в резерві, а вступила о 2 годині, стримувала противника, що намагався нас оточити, аж до повної темноти, після чого рештки того резерву відступили цілком з поля бою і прилучилися до школи.

По перегляді після бою не було в студентській сотні мого брата, хоч під час бою раненим він не був, бо не було його і в шпитальному вагоні. Після детальнішого особистого перегляду я довідався, що не було цілого відділення студентської сотні у складі близько 30 бійців, хоча командир сотні запевняв, що вони ось-ось надійдуть. Вислав я розвідку, затримав ешелон – та все було даремно. Про долю брата і його товаришів довідався я набагато пізніше. Виявилося, що вони, відступаючи, для скорочення дороги пішли на світло, на станцію Крути, а там зі сходу надійшли якраз більшовики. Після того невдовзі й розігралася ще одна кривава драма. Їх не розстрілювали, а кололи багнетами, про що я дізнався уже в Києві на похоронах свого брата і його товаришів.

Тут мушу вказати на недобросовісність деяких авторів робіт на тему бою під Крутами, що у своїх публікаціях старалися вічною ганьбою покрити ім’я тих гідних старшин, що так віддано керували боєм та чесно – під час бою – разом з молодими вояками вміли вмирати».

Джерела про події, пов’язані з боєм під Крутами.

Звернення української фракції центру Університету Св. Володимира до українського студентства із закликом записуватися до студентського куреня Українських Січових Стрільців 11 січня 1918 року.

«До українського студентства. Прийшов грізний час для нашої Батьківщини. Як чорна гайворонь обсіла нашу Україну російсько-більшовицька (котра нічого спільного не має з ідейним більшовизмом) грабіжницька орда, котра майже щодня робить у нас нові захвати, і Україна, одрізана звідусіль, може врешті опинитись в дуже скрутному стані. В цей час Українська фракція центру Університету Св. Володимира кличе студентів-українців усіх вищих шкіл негайно прийти на підмогу своєму краєві і народові, одностайно ставши під прапор борців за волю України проти напасників, які прагнуть придушити все, що здобуто нами довгою, тяжкою, героїчною працею. Треба за всяку ціну спинити отой похід, який може призвести Україну до страшної руїни і довговічного занепаду. Хай кожен студент-українець пам’ятає, що в цей час злочинно бути байдужим. Треба кинути на цей час науку та буденну працю і одною дружньою лавою, як було з початку революції, стати на оборону прав українського народу. Будемо ж, товариші, щирі й чулі! Облишмо тимчасом стерно науки і відважно ходімо до стерна перемоги! Бо кому ж, як не нам, взятись за його? Кому, як не нам, нести світочі свідомості й відваги до наших братів-вояків! Сміливо ж, дорогі товариші, довбаймо нашу скелю і йдемо віддати може останню послугу тій великій будові, яку ми ж самі будували – Українській державі!

Записуйтесь до Куреня Січових Стрільців, який формується зі студентів Університету Св. Володимира та Українського Народного Університету, звідки, мабуть, ми будемо розподілені серед декотрих українських військових частин, для піднесення культурно-національної свідомості та відваги. Запис приймається в Педагогічному музеї щодня (вдень).

Оголошення ініціативної групи студентів-січовиків про збори товаришів 21 січня 1918 року.

Товаришів студентського Українського січового куреня, які повернулися із фронту і залишилися у місті Києві, просимо зібратися на загальні збори 22 січня о 5 годині дня в будівлі Університету Св. Володимира, вхід із південної брами. Важлива справа. Неодмінно прохаємо прибути всіх.

Місто Київ, 21 січня. Ініціативна група студентів січовиків: К.Коломієць, А.Ткаченко та інші. «Народня Воля». – 1918. – 22 січня (4 лютого). (№ 13).

Повідомлення про жертви більшовицького терору у Києві 2 березня 1918 року.

«По тих відомостях, що зібрала українсько-революційна організація Червоний Хрест, у Києві за 10 днів більшовицького панування розстріляно було більше 5 тисяч осіб, яких більшовики вважали контрреволюціонерами. Особливо багато розстрілювали червоногвардійці Муравйова у перші дні панування більшовиків – 26, 27 і 28 січня. Тоді в Маріїнському парку (коло палацу) безперестанно було чутно постріли.

Розстрілювали людей цілими групами по кілька десятків осіб. Часто над ними знущались і били перед тим, як розстріляти, а часом і після того. Самих українців-гімназистів, які були в бойовому курені есерів та у Вільному козацтві, і залишилися у Києві, коли інші підрозділи вийшли, розстріляно 168 осіб. З Морського куреня розстріляно було 25 матросів, які навіть не бились із більшовиками, а додержували нейтралітету. Крім українців розстріляно також чимало і москалів, а між ними і більшовиків, яких брали з лазаретів поранених, де вони лежали разом з українцями, не маючи жодних документів, не могли довести, що вони не контрреволюціонери. Крім Маріїнського парку, багато розстрілювали більшовики людей ще на Черепановій горі (за фабрикою Дувана), на Лабораторній та Діловій вулицях та у інших місцях. Часто розстріли траплялися на очах у всіх людей, по таких вулицях, як Хрещатик, Володимирська, на Театральному майдані (коло Міського театру), тощо.

Кроваві плями у деяких місцях можна побачити ще й тепер, коли саме розстав сніг, що присипав ту кров. Багато трупів розстріляних ще й досі лежать непоховані».

«Боротьба». -1918. – 2 березня.