У грудні ми відзначаємо

 160-ту річницю з дня народження ГРІНЧЕНКА Бориса Дмитровича.

Він був активним прозаїком, драматургом, перекладачем, літературним критиком.

Псевдоніми Бориса Грінченка: Василь Чайченко, П. Вартовий, Б. Вільховий, Перекотиполе, Л. Яворенко, Гречаник.

Народився Борис Дмитрович Грінченко 9 грудня 1863 року на хуторі Вільховий Яр Харківської губернії (тепер Сумська область), в родині збіднілих дрібнопомісних дворян.

З 1874 по 1879 рік Борис Грінченко навчається у Харківському реальному училищі, де зближується з народницькими гуртками. За поширення заборонених царським урядом видань його заарештовують і кілька місяців тримають в ув’язненні.

Після звільнення Борису Дмитровичу довелося залишити навчання і самому почати заробляти на прожиття.

Здобута самоосвіта дозволила Б. Грінченку скласти іспити на звання народного вчителя при Харківському університеті.

Він учителював у селах Харківщини, Сумщини, Катеринославщини з 1881 року до 1893.

Ніяких підручників для забороненої в Російській імперії української нації не було. Тому Грінченко самотужки створив «Українську граматку до науки читання й писання» та читанку «Рідне слово», які перевидавалися і в значно пізніші часи.

Освітня концепція Бориса Грінченка була глибоко україноцентричною. «Хоч і складно нам освічувати своїх дітей по-вкраїнському, мусимо дбати з усієї сили, щоб змалку виростали українцями, а не москальчатами», — писав він.

З 1881 року починається інтенсивна літературна діяльність. Багато пише, регулярно друкуються в журналах та альманахах.

У 1902 році письменник перебирається до Києва. Тут разом з дружиною Марією Загірною він трудиться над укладанням вершинної своєї праці — чотиритомного «Словаря української мови» (1907—1909рр.). Цю визначну роботу було відзначено академічною премією.

Підірване задавненим туберкульозом здоров’я письменника (наслідки харківського ув’язнення) не витримало такого напруженого, безперервного ритму. Останньою краплею його життєвого випробування стала смерть дочки Насті та її малолітнього сина. Різке загострення хвороби змусило письменника вирушити на лікування до Італії.

6 травня 1910 року Грінченко помер в м. Оскендалетті. Поховано Б.Грінченка в Києві, на Байковому кладовищі.

Насправді, ми ще не в змозі повністю усвідомити й оцінити здобутки Бориса Грінченка. Одні лише його літературні праці потребують видання обсягом у понад 50 томів. Але все це на часі — і вчора, і сьогодні, і завтра — адже саме таким є наш шлях до звільнення від колоніальної залежності у найширшому значенні цього слова.

130-ту  річницю з дня народження Миколи ХВИЛЬОВОГО (Микола Фітільов)

Український прозаїк, поет, публіцист, політичний діяч.

Народився 13 грудня 1893 р. у с. Тростянець на Харківщині (нині Сумська область) в родині вчителів.
Син дворянина. Учасник Першої світової війни, з якої вийшов переконаним більшовиком. У квітні 1919-го вступив до КП(б)У.

З 1921-го мешкав у Харкові, активно друкувався. Входив до багатьох літературних організацій – «Гарт» (1923), Урбіно, ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури) (1925), Пролітфронт (1930).

У своїх памфлетах виступав проти русифікації української культури.

«Перед нами стоїть таке питання: на яку зі світових літератур взяти курс? В будь-якому випадку, не на російську. Від російської літератури, від її стилів українська поезія повинна втікати якомога швидше, – писав Микола Хвильовий. І пояснював: – Справа в тому, що російська література віками тяжіє над нами, як господар становища, який привчав нашу психіку до рабського наслідування».

Зазнав нищівної критики і звинувачень в антипартійності, «українському буржуазному націоналізмі», намаганні відірвати українську культуру від російської». Був змушений публічно каятися і відмовлятися від своїх поглядів. Однак, попри спроби писати в руслі «партійної лінії», був майже цілком ізольований від літературного життя.

13 травня 1933-го покінчив життя самогубством у Харкові на знак протесту проти свавільного беззаконня радянського тоталітаризму.

Дуже прикро, що впродовж багатьох десятиліть твори Миколи Хвильового були вилучені з читацького вжитку, не передруковувалися, не згадувалися в радянських історіях української літератури, а ім’я письменника було забороненим. І радісно, що сьогодні, хоч і постфактум, але ми маємо можливість почути застороги талановитого митця, щоб ніколи не повторювати трагічних помилок минулого.