Гарна новина!

Щиро вітаємо Поліну та її наставника Тетяну Григорівну Колгашеву з успіхом! Творчого натхнення для наступних робіт !!!

Чим мене приваблює професія журналіста?

Особисто для мене питання «Ким бути?» ніколи гостро не стояло. У  5 класі мені потрапила до рук гімназійна газета «Дзеркало». І коли через кілька місяців там з’явилася моя перша маленька заміточка, усе було вирішено. Я хочу бути журналістом!  Адже мені так подобається писати про те, що відбувається навколо!

Звісно, зараз я підхожу до вибору професії, спираючись не тільки на  відчуття, а й на роздуми. І я точно знаю, чим мене приваблює професія журналіста. Бути журналістом – це значить бути у вирі подій життя. Хіба не це робить журналістику однією з найцікавіших та суспільно значущих галузей? Журналіст там, де вирішуються долі країни й окремої людини, де народжуються ідеї та тенденції, де хтось потребує допомоги. І розповісти про це (звісно ж, об’єктивно та неупереджено) –  дуже важливо.  А також звернути увагу на проблеми, дослідити, розслідувати. Зрозуміло, що мене цікавить не тільки новинна, а й аналітична журналістика. Недаремно ж ЗМІ називають четвертою владою. Можливо, і мої майбутні публікації допоможуть змінити щось на краще. Зухвало та романтично? Розумію. Але, думаю, що доля світу складається з життя окремих людей. І якщо я буду писати про щось важливе для них, якщо мої матеріали хоча б комусь допоможуть пройти через труднощі, подолати проблеми, то все буде недаремно.

Ще одним очевидним плюсом для мене в професії журналіста є можливість подорожувати та знайомитися з людьми. Це збагачує емоційно і духовно, дає можливість відчути себе частиною світу. Для мене дуже важливо, щоб майбутня професія розширювала горизонти, надихала і давала відчуття свободи. Журналіст, звісно, отримує певні  завдання від редакції, але й сам обирає теми для своїх публікацій, планує свій день. Сидіти в офісі з дев’ятої до вісімнадцятої – це точно не для мене. Мені подобається статус так званого «вільного митця» і можливість працювати за власним розкладом. Хоча я розумію, що при такому ритмі доводиться інколи працювати і  у вихідні, і вночі (сучасні ЗМІ працюють 24/7). Але ж я готова до цього. Швидкість, мобільність, уміння реагувати на життєві події, працездатність – важливі якості для журналіста. Саме такою я хочу бути, і професія журналіста мені допоможе розвиватися і виховувати себе.

Журналістика – це інформаційне майбутнє не тільки нашої планети, а, можливо, й усієї галактики. Я відчуваю, що обравши цей фах, я зможу реалізувати себе. А відтоді я буду корисною людям, суспільству, країні. Це, безперечно, чудово знати, що ти потрібна, чи не так?

Конкурсна робота:

Я тримаюся за твою руку, дідусю!

Коли я вимовляю словосполучення «сіль землі», звісно ж, я уявляю портретну галерею видатних діячів, яскравих особистостей. А ще перед очима виникає проста картина…  Ми йдемо з дідусем вихлястою степовою стежиною, виходимо на пагорб. Звідси видно все село: від річки й аж до лісу. А там далі тягнуться степи. Краса невимовна! Дідусь читає  вірші, які перегукуються з шелестом трави та щебетанням пташок. Казково? Згодна. Але саме з цих поетичних рядків і цих невеличких мандрівочок бере початок моє світосприйняття й любов до Батьківщини. А ще пам’ятаю свою маленьку долоньку в його дужій руці й почуття упевненості та захищеності.

У цьому році дідусеві виповнилося 72. Середній на зріст, худорлявий, невелика, ще не сива борода, спокійні блакитні очі. Але він завжди здавався мені велетнем, адже великою завжди була його мудрість, людяність, непоборний потяг до знань. Коли людина закінчує вчитися та втрачає жагу пізнання?! Дехто ще в школі, а дехто після здобуття професії. А от мій супердідусь і досі не втратив цікавості до нового. Він зовсім не дивиться телевізора, але читає дуже багато  різноманітної літератури, захоплюється почергово біологією, анатомією, хімією, біографіями та творами художників,  записами мандрівників. Минулого місяця він попрохав скачати підручник з квантової фізики! Мені та моєму братові він допомагає долати труднощі при вивченні фізики та математики. Не знаю, що б я робила без нього з тими точними науками… Та й не тільки з точними.

Одне з найскладніших умінь – це слухати людей і давати їм необхідні поради. І я вважаю, що мій дідусь повністю опанував цю науку. Наскільки він привітний, щирий, серцем відкритий… Дідусь ніби випромінює якусь теплу суворість, і до його порад мимоволі хочеться прислухатися й слідувати їм. І люди тягнуться до нього. Він моральний авторитет не тільки для нашої родини, а й для всього села. Його поважають за мудре слово і  золоті руки. Дідусь працював інженером-конструктором на машинобудівному заводі та залізниці, вдосконалював працю машин і вагопідйомних  двигунів. І зараз не втратив хисту до проектування й винаходів. Чого тільки він не зробив для нас, починаючи від флюгеру й закінчуючи двох’ярусним ліжком та спортивним самокатом. Але справжнім дивом стала пральна машина, яку дідусь зробив зі звичайного пилососу!

І це ще не все! Мій дідусь – яскраве підтвердження того, що бути дідусем – це не означає бути старим. Він добре бігає, катається на ковзанах та лижах, грає в настільний теніс. І тут окремо треба сказати про його велосипед – це ж сімейна реліквія! Дідусь із ним  не розлучається вже 45 років. На своєму велосипеді він подолав понад 120000 км (для порівняння: як тричі навколо земної кулі об’їхати).  Багато років мій дідусь був членом велосипедного туристського товариства. Він об’їхав і Україну, і Росію, І Білорусь, і Казахстан, і Грузію, і Молдову… Стіни його будинку прикрашають світлини з мандрівок (дідусь ще з юності захоплюється фотографією).   Свою любов до велоспорту дідусь передав  дітям та онукам, забезпечивши велотранспортом кожного. І тепер люди можуть часто спостерігати, як шість велосипедистів віком від дев’яти до сімдесяти років  їдуть ланцюжком навколо пшеничного лану чи збираються на кручу…

Прогулянки – то наша  традиція. Це ж так захоплююче: іти поруч із дідусем лісовою стежинкою й намагатися крокувати нечутно, щоб не злякати місцевих жителів, і тримати в кишені горіхи для білок. І звичайно ж, мій дідусь завзятий грибник, і взагалі наче свій у лісі.  Ми можемо годинами не виходити з лісу, шукаючи те, що нам потрібно. Він помічає незвичайне та прекрасне  всюди, душею світ відчуває.

І я знаю, що скільки б мені не було років, ніколи не зітреться з пам’яті картина: вихляста стежка, ми з дідусем і моя долоня в його руці. Зовсім скоро я закінчу школу та поїду з рідного села на навчання. Але я знаю, що я завжди можу спиратися на його руку і ті життєві орієнтири, які він мені дав: правда, прагнення до пізнання, любов до світу та людей. Я тримаюся за твою руку, дідусю! І це найкращий зв’язок поколінь, який можна собі уявити.