Загальна характеристика

Загальна характеристика календарно-обрядових, суспільно-побутових та родинно-побутових пісень

Весільні пісні 

 Весільні, пісні супроводжували різні ета­пи весільного обряду. Означення «народна драма», яке іноді прикладається до весіл­ля, умовне і з наукового погляду не зовсім виправдане. Весільний обряд, на відміну від фікційного характеру драми — мистецького явища, орієнтується на звершення цілком конкретної, соціально значимої дії. У своїй основній функції весільний обряд поклика­ний забезпечити виживання, стабільність та продуктивну життєдіяльність певної родо­вої, етнічної або ж корпоративної спільноти. Відповідно до цього він надає шлюбу сак­рально-містичної та соціальної санкції, по­кладаючи тим самим на його учасників чіт­ко визначені традицією права й обов’язки. Весільний обряд має давнє походження. За тривалий період побутування він увібрав у себе цілий комплекс культурних елементів різних епох. З часом частина компонентів обряду втратила актуальність і набула умов­но-ігрового характеру. Вважається, що ук­раїнське весілля сформувалося ще за часів матріархату, оскільки значна частина весіль­них пісень звернена до матері. Важливим етапом,  який  позначився  на українському весільному обряді, був період Київської Русі — недарма нареченого й наречену на весіллі іменували князем і княгинею.

Весілля — складне й багатопланове яви­ще народної культури, яке синтезувало при­нципи різних видів мистецтва. Центральни­ми героями весільного дійства є молодий і молода. Важливу роль відіграють їхні батьки, інші персонажі — дружки, бояри, світилки. Сам обряд, як правило, складався з кількох етапів: сватання, заручини, підго­товка до весілля, власне весілля та понеділ­кування. Ці етапи поділялися на окремі епізоди. Словесна частина весілля, що су­проводжує обрядову дію, включає не лише пісні, а й діалоги, замовляння, прислів’я, приказки.

Першим етапом весільного обряду було сватання. Спочатку з ініціативи парубка його родичі домовлялися з батьками дівчи­ни про сватання. Потім від молодого при­силалися свати — двоє досвідчених і шано­ваних людей, добре обізнаних із традиція­ми. Свати належним чином вели розмову, яка завершувалась конкретним запитанням, зверненим до батьків дівчини: «Кажіть же ділом, чи віддасте, чи нехай ще підросте?» Якщо батьки молодої давали згоду на шлюб, дівчина виносила старостам рушники, яки­ми вони обв’язували один одного, і дарува­ла присутньому під час сватання парубкові весільну хустку. Після цього батьки благо­словляли молодих. Якщо ж парубкові під час сватанні відмовляли, то дівчина підно­сила йому на знак відмови гарбуза.

Наступним етапом весільного обряду були заручини. Вони проходили в молодої, де збиралися родичі і друзі наречених. Під час заручин дружки виконували пісні, в яких передавалися настрої дівчини, що прощаєть­ся з батьківською сім’єю. У них також оспі­вувалися краса та душевні якості молодої. У деяких випадках до весільного обряду входили ще й оглядини — переважно тоді, коли наречені походили з різних сіл.

У ході підготовки до весілля випікався коровай. Цей процес супроводжувався піс­нями, в яких висловлювалися добрі поба­жання молодим та поетизувався весільний хліб як символ родинного щастя й достатку. Підготовка до весілля передбачала також звивання гільця, яке символізувало щасливе подружнє життя, — його прикрашали кали­ною, колосками, квітами. У цей час також співали відповідні пісні.

Власне весілля проходило урочисто при великому зібранні запрошених. У весільних піснях уславлювалися молодий і молода, на адресу яких висловлювали побажання щас­ливого подружнього життя. На весіллі вико­нували також чимало жартівливих пісень, що сприяли створенню святкової атмосфе­ри. На завершення весільного дня наречені, їх родичі та гості пригощалися короваєм.

Останнім етапом весільного дійства було понеділкування (почепини, пропій, пере­зва), коли влаштовувалося застілля пе­реважно для родичів молодих. У цей час співалися веселі пісні, доречні при доброму частуванні.

Таким чином, весільна обрядовість перед­бачала виконання найрізноманітніших пі­сенних творів. Серед них були пісні як дав­нього походження, що колись виконували магічну функцію, так і пізніші твори — пе­реважно ліричні, які передавали мінливу — від мінорних до піднесених тонів — емоцій­ну палітру.

Казки 

 Казка — це епічний фольклорний твір чарівного, пригодницького або побутового характеру, який розповідає про вигадані події. Орієнтація на вимисел є однією з най­важливіших жанрових ознак казки. Сюжет казкового твору завжди утверджує перемогу добра над злом. Нерідко казка завершуєть­ся традиційною формулою: «Ось вам казка, а мені бубликів в’язка», «І стали вони жить-поживать, добра наживать» та ін. Казкових персонажів прийнято поділяти на злотворців, добротворців та знедолених.

Вважається, що казка генетично пов’язана з давньою міфологією. її станов­лення відбувалося шляхом перетворення міфологічних структур, що поступово втра­чали зв’язок з ритуальним дійством, у них послаблювалася віра в істинність міфічних подій, розвивалася вигадка, втрачалася ет­нографічна конкретність, відбувалася за­міна міфічних героїв звичайними людьми, причому увага переносилася з колективної долі на, життя окремої людини.

За змістом і художніми особливостями казки поділяються на кілька різновидів. Це казки про тварин, чарівні та побутові (со­ціально-побутові) казки.

Казки про тварин мають дуже давнє по­ходження. Персонажами цих творів висту­пають мешканці світу природи, наділені людськими прикметами. Вони уособлюють певні особливості характеру та поведін­ки людини. У більшості випадків казкові персонажі поводяться майже так само, як і люди: обирають собі владу, відпочивають, розважаються, приймають гостей тощо. Те­матика таких казок переважно побутова. Деякі з них мають виразну моралістичну настанову. Композиційно казка про тварин нескладна, в ній, як правило, осмислюєть­ся кілька анекдотичних епізодів. Окрему групу серед казок про тварин становлять повчально-розважальні твори, розраховані виключно на дитячу аудиторію. Вони спри­яють розвитку мислення дитини, формують її світогляд, збагачують мовлення.

Чарівними називають казки, в яких наяв­ні фантастичні елементи та героїка. У таких казках увага зосереджена на образі головно­го персонажа та його подвигах. Як правило, він наділений незвичайними властивостями, що допомагають подолати всі перешкоди. Героєві стають у пригоді добротворці (люди або тварини), які надають йому допомогу безпосередньо, або ж сприяють у пошуках потрібних чарівних предметів (шапки-неви-димки, чобіт-скороходів тощо). Злотворці, які протистоять героєві чарівної казки, зо­бражені в образах фантастичних надприрод­них істот та чарівників. Це може бути бага­тоголовий змій, чарівник Ох, Песиголовець, відьма. У чарівний казці герой обов’язково здобуває перемогу над силами зла і дістає винагороду за свої подвиги.

Побутові (соціально-побутові) казки те­матично пов’язані з родинним та соціаль­ним буттям людини. У них осмислюєть­ся широкий спектр переважно моральних питань. Вони віддзеркалюють вироблені досвідом колективного співжиття народні етичні уявлення та віру в перемогу добра. Це казки про щастя, долю, смерть, спра­ведливість, бідність і багатство тощо. Неви­падково в них нерідко зустрічаються такі персоніфіковані образи,  як Доля,  Щастя, Горе, Правда і Кривда. Серед соціально-по­бутових казок чимало гумористичних і са­тиричних, у яких висміюються моральні вади людей та викриваються суспільні зло­вживання.

Жанр народної казки здійснив відчутний вплив на становлення жанрів літературної казки й новели. Художня література завж­ди використовувала казкові образи та моти­ви. Позитивна духовна основа української народної казки й сьогодні приваблює широ­кого читача, особливо дитячу аудиторію.

Легенди та перекази  

Легенда і переказ — близько споріднені жанри. Частіше їх розрізняють за наявніс­тю чи відсутністю фантастичних елементів. Легендою прийнято називати усне народ­не оповідання, в якому зображено чудесні події, що сприймаються оповідачем та слу­хачем як достовірні. Установка на достовір­ність чудесного належить до найголовніших ознак легенди. Переказ, на відміну від ле­генди, майже не містить фантастики, він змальовує дійсність в межах життєвої прав­доподібності.

Легендарний матеріал надзвичайно різ­номанітний. Умовно виділяють міфологічні, апокрифічні, історико-героїчні легенди.

Міфологічні легенди фіксують давні уяв­лення про світ. їх іще можна назвати по­яснювальними, оскільки вони розповідають про походження людей, тварин і рослин, морів і гір, небесних світил, видів госпо­дарської діяльності. Нерідко такі легенди, як і подібні до них перекази, розкривають походження назв місцевостей, гір, річок, озер, птахів, риб, комах, рослин тощо. Мі­фологічна легенда виходить з розрахунку на переконливість викладу і має найчастіше монологічну будову.

Апокрифічні легенди відрізняються від інших легендарних оповідань за те­матичним принципом. Вони розповідають про різні епізоди священної та церковної християнської історії, орієнтуючись голов­ним чином на їх неканонічні, апокрифічні версії. У цих легендах знайшла свій вияв простонародна релігійна свідомість, схиль­на до переосмислення і спрощення біблій­них сюжетів, образів та мотивів, внаслідок

чого постав яскравий феномен української народної християнської субкультури.

Історико-героїчні легенди та перекази розповідають про важливі події з українсь­кої минувшини, звеличують патріотизм на­родних героїв, змальовують їх подвиги. Фі­зичні й духовні риси персонажів цих творів відчутно перебільшуються, підкреслюється їх незвичайний розум, винахідливість, дале­коглядність, іноді надприродні властивості. В образах героїв історико-героїчних легенд та переказів втілилися колективні уявлення про справедливих і мудрих народних ватаж­ків — захисників усіх скривджених і знева­жених.

На відміну від казки, легендам та пере­казам не властива стійка оповідна органі­зація. У них відсутні стереотипні оповідні елементи — зачини, повтори, словесні фор­мули. Головне передати певну інформацію, причому, як правило, у формі довільної ім­провізації.

Легенди та перекази мають велике пізна­вальне та виховне значення. Вони несуть у собі інформацію про різноманітні прояви духовного життя людей, розкривають спосіб їх мислення та характер сприйняття світу, дозволяють краще пізнати своєрідність на­ціонального характеру українців.

Думи та історичні пісні 

 Важливу сторінку української народної сло­весності становлять думи та історичні пісні. Вони представляють масштабну епіч­ну картину історичного життя українського народу. Думами називають епічні та ліро-епічні твори на історико-героїчну та соціаль­но-побутову тематику, які виконуються ре­читативом під акомпанемент кобзи, банду­ри або ліри. Дума як жанр народної поезії сформувалась у XV ст. Найдавніші повні за­писи дум відомі ще з XVII ст. Термін дума в сучасному його розумінні утвердився на початку XIX ст., тоді ж було зібрано й за­писано більшість відомих дум.

Жанр думи вимагає від виконавця ви­сокого рівня професійної підготовки. Вико­навців народних дум називають кобзарями, бандуристами, лірниками. Щоб оволодіти необхідною технікою гри, кобзар нерідко проходив досить тривалий період учнівства.


Існували навіть спеціальні школи коб­зарської майстерності.

Тематика дум різноманітна. Серед них є твори на історико-героїчні теми, в яких зма­льовано боротьбу українського народу проти чужоземних загарбників («Козак Голота», «Івась Удовиченко, Коновченко», «Отаман Матяш старий»). У цих творах народ услав­лює своїх героїв, підносить почуття патріо­тизму. В окремий цикл виділяються думи, які розповідають про перебування полонених у неволі, їх поневіряння, прагнення вирвати­ся з чужини та повернутися на батьківщину («Плач невольників», «Маруся Богуславка», «Самійло Кішка», Втеча трьох братів із го­рода Азова, з турецької неволі»). Чимало дум присвячено змалюванню подій націо­нально-визвольної війни 1648-1654 рр„ під проводом гетьмана Богдана Хмельницького (« Хмельницький та Барабаш », «Перемога під Корсунем», «Хмельницький і Василій Молдавський»), У них оспівується герої­ка визвольної війни, дається висока оцінка діяльності гетьмана та найкращих представ­ників козацької старшини. В деяких думах розкриваються побутові теми, що пов’язані переважно з морально-етичними аспектами народного життя («Удова і три сини», «Брат і сестра»).

Думи мають специфічну, властиву тіль­ки для них художню організацію. Практич­но кожна дума має зачин (заспів, заплачку) і традиційну кінцівку (славослів’я). Особ­ливістю думи є використання нерівноскла­до­вого вірша (від чотирьох до тридцяти складів у рядку). Думи не мають поділу на строфи, натомість складаються з мовних ти­рад, або періодів, з різною кількістю рядків, причому кожна тирада формулює окрему за­вершену думку. Дума, як правило, викорис­товує дієслівну риму, що надає виконавцям широкий простір для імпровізації.

З народними думами тематично спорід­нені історичні пісні. Вони, як і думи, ви­никли ще в XV ст. У них розповідається про справжні історичні події та реальних історичних осіб. Допускаючи елемент ху­дожнього домислу, історичні пісні не міс­тять фантастики та уникають надмірної гіперболізації. Вони мають строфічну будо­ву та використовують рівноскладове віршу­вання.

В центрі історичної пісні — драматична подія, яка проливає світло на характер пев­ної історичної епохи. В історичних піснях яскраво виявилась народна свідомість: у них даються засновані на принципах народної моралі характеристики подій та особистос­тей, висловлюється критичний, оціночний погляд на соціальні процеси. Тематично іс­торичні пісні пов’язані з різними епізодами боротьби народу проти чужоземної експансії та з громадянськими процесами в українсь­кому суспільстві.

Думи та історичні пісні відіграли поміт­ну роль у процесі становлення національної само­свідо­мості українців. Вони фіксували й поширювали колективний досвід, який сприяв утвердженню в народній пам’яті уявлення про спільну історичну долю етніч­ної спільноти. Ці твори відчутно вплинули на розвиток художньої літератури, постачаючи теми, мотиви та образи з українського історичного життя.

Народні балади 

 Народна балада — це ліро-епічний твір з драматичним напруженим сюжетом, у якому розповідається про події з особис­того, родинного та громадського життя. Не­рідко в баладі наявні елементи фантастики та героїка. У баладному творі дійсність по­стає переважно крізь призму драматичних і трагічних подій з особистого життя пер­сонажів. Сюжет балади несе в собі повчаль­ну, моралізаторську настанову. Нерідко вона посилюється окремими повчальними узагальненнями (частіше кінцівками, рід­ше зачинами). Оповідь у баладі динамічна, драматизована, зосереджена на розвитку подій, психологічні характеристики пер­сонажів досить стислі, економні. Значну роль в художній організації балади відіграє діалог, який сприяє повнішому розкриттю характерів персонажів. У баладних творах яскраво представлена народна символіка, нерідко зустрічаються міфологічні мотиви (найчастіше — метаморфоза, перетворення людини на об’єкт природного світу). Для балади характерне також використання прийому гіперболи, особливо в творах на історико-героїчну тематику, коли виникає потреба підкреслити незвичайні фізичні чи духовні властивості героя, посилити драма­тизм ситуації.

Українські народні балади мають давнє походженні. Вони виникли шляхом транс­формації та синтезу елементів інших фоль­клорних жанрів — календарно-обрядових та родинно-обрядових пісень, казок, легенд, замовлянь. Найбільш сприятливим і про­дуктивним періодом для розвитку українсь­кої балади були XV-XVII ст. У сучасному значенні термін балада використовується з початку XIX ст. На сьогодні відомо близь­ко трьохсот сюжетних типів українських балад.

Українські балади різноманітні за тема­тикою. Вони об’єднують твори про трагічні випадки з особистого й родинного життя та про драматичні суспільні й історичні події. Значна частина балад змальовує дошлюбні взаємини і драматичні епізоди, пов’язані з коханням. Родинно-побутові балади роз­кривають традиційну сферу сімейних відно­син з її моральним устроєм та стереотипами. Балади на історичну тематику близькі до історичних пісень, однак вони не ставлять за мету відобразити певну подію, а зосеред­жуються на вираженні емоцій, викликаних цією подією. Окремі балади звертаються до соціальних сторін народного життя. За своєю внутрішньою організацією вони наближа­ються до соціально-побутових пісень.

Українські балади передають багатий колективний моральний досвід, розкрива­ють спектр народних поглядів на кохання та дошлюбні взаємини, в лірико-драматичному ключі осмислюють усі етапні моменти людського життя. Не дивно, що баладний матеріал знайшов широке використання в художній літературі. Митці слова зверта­ються до балад не лише за темами, сюжета­ми й мотивами. Балади приваблюють знач­ним духовним і пізнавальним потенціалом, оскільки несуть чимало цінної інформації про своєрідність національного характеру українців.

Ліричні пісні   

 Ліричними   піснями   називають  фольк­лорні твори, які віддзеркалюють психоемо­ційну   сферу   народного   життя.  Генетично вони пов’язані з обрядовою лірикою, однак0 як самостійний жанр сформувались значно пізніше — у XVI ст.

Лірична пісня найчастіше має моно­логічну будову, хоч іноді припускає ви­користання діалогу. Ключовим компози­ційним прийомом ліричної пісні виступає психологічний паралелізм, що передбачає зіставлення людського життя з явищами природи. Картина природи в цьому випадку має символічний зміст — вона підпорядко­вана розкриттю психологічного стану героя. Нерідко психологічний паралелізм подаєть­ся на початку пісні, однак у деяких випад­ках він може поширюватись на весь твір. У ліричній пісні використовуються також близькі до паралелізму народні порівняння. Символіка ліричних пісень досить різно­манітна, щоправда, вона, як правило, пере­дає два загальні значення — горя і щастя. До поширених у ліричних піснях художніх прийомів належать також постійні епітети, персоніфікація, гіпербола.

Ліричні пісні прийнято поділяти на дві великі групи: суспільно-побутові та родин­но-побутові. У свою чергу суспільно-побутові  пісні поділяють на козацькі, чумаць­кі, кріпацькі, рекрутські та солдатські, наймитські і заробітчанські. У козацьких піснях передаються ліричні переживан­ня, пов’язані з боротьбою проти загарбни­ків, уславлюється героїзм та патріотизм українського козацтва. Чумацькі пісні пов’язані з життям та побутом людей, які за своєю професією мусили нерідко під час тривалої подорожі долати небезпечні ви­пробування. Далека дорога, хвороба, сум за домівкою, турбота за рідними,— усе це знаходило вияв у чумацькій ліричній пісні.


У кріпацьких піснях відображені пережи­вання людей, змушених відбувати панщи­ну, з гірким драматизмом передається їхнє гостре усвідомлення свого підневільного стану. Рекрутські та солдатські пісні в лі­ричному тоні осмислюють загрозу трива­лої військової служби, розлуку з родиною, епізоди перебування у війську. Примусова військова повинність сприймається героя­ми цих творів відверто негативно, як не­щастя, що ставить хрест на майбутньому людини. У наймитських і заробітчанських піснях змальовано переживання людей, які через матеріальні нестатки змушені марну­вати своє життя і здоров’я на важких робо­тах у чужому господарстві.

Родинно-побутова народна лірика тема­тично об’єднує пісні про кохання та жі­ночу долю. Пісні про кохання становлять кількісно найбільшу частину родинно-по­бутових творів. Закоханість, переживання розлуки, туга і сум за коханою людиною — такими є основні мотиви цих пісень. Пісні про жіночу долю розкривають переживання родинних взаємин, змальовують становище невістки. в чужій родині, нерідко вислов­люють розчарування жінки в її надіях на подружнє щастя. До родинно-побутової лі­рики відносять також удовині та сирітські пісні.

У ліричних піснях знайшли відображен­ня найрізноманітніші прояви української народної душі. Героям цих творів властиві краса й духовне багатство, здатність до щи­рих і глибоких переживань. Народна ліри­ка стала важливим джерелом становлення й розвитку цілого ряду ліричних жанрів ху­дожньої літератури.

© 2013 Гімназія. Всі права захищені.
Powered by