ТРИ БРАТИ АЗОВСЬКІ

ВТЕЧА ТРЬОХ БРАТІВ ІЗ ГОРОДА АЗОВА, З ТУРЕЦЬКОЇ НЕВОЛІ

Ой у святую неділеньку
Рано-пораненьку
Не сизії тумани уставали,
Не буйнії вітри повівали,
Не чорнії хмари наступали,
Не дрібнії дощі накрапали,
Коли три брати із города Азова,
З турецької бусурменської
Великої неволі утікали.
Два ж то брати кінних,
А найменший — піший-піхотинець.
За кінними братами уганяє,
За стремена хапає,
По білому камінню,
По сирому корінню
Свої козацькі молодецькі ноги собиває,
Кров’ю сліди заливає,
Піском рани засипає,
Між коні убігає,
За стремена хватає,
До братів словами рече-промовляє:
«Браття мої рідненькі,
Як соколи ясненькі!
Станьте ви, браття, підождіте,
Свої козацькії молодецькії коні припиніте
І мене, пішого-піхотинця,
Між себе на коні возьміте,
Хоч мало-мемного, версту місця, підвезіте,
У християнськії городи підвезіте,
А ні — ви мені, браття,
У чистому полі
По своїй добрій волі
З пліч головоньку здійміте,
Козацькеє моє молодецькеє тіло
В сиру землю поховайте,
Звіру-птиці на поталу не давайте».
Середульший брат добре дбає,
До найстаршого брата словами промовляв:
«Брате мій рідненький,
Як соколе ясненький!
Станьмо ми, брате, надождімо,
Свої козацькії молодецькії коні припинімо.
Брата свого найменшого,
Пішого-піхотинця, надождімо,
Хоч мало-немного, версту місця, підвезімо,
У християнськії городи підвезімо.
Лучче не ми йому, йому брате.
У чистому полі у своїй добрій волі
З пліч головоньку здіймімо,
Козацькеє його молодецькеє тіло
В землю сиру поховаймо,
Звіру-птиці на поталу не подаваймо.
Що моє ж серце не осмілиться,
Во?йна моя рука не зніметься,
Булатная шабля не йме сікти-рубати.
Лучче було, брате,
У турецькій бусурменській неволі
Усім трьом помирати
Ніж нам свого брата,
Пішого-піхотинця,
У великій неволі покидати».
Найстарший брат худо дбає,
З плеча нагайкою крає,
Свому братові рече-промовляє:
«Що як будемо ми, брате,
Свого брата найменшого
Пішого-піхотинця
Ждати-ожидати
Козацькії молодецькії коні обіждати,
Буде за нами великая неволя,
Сильна погоня ганяти,
Будуть нас у плін,
У гіршу неволю завертати,
Будуть наше тіло
На три часті сікти-рубати,
То нум же ми, брате, тікати.
Лучче нашому брату найменшому,
Пішому-піхотинцю,
У турецькій неволі
Самому помирати,
А ми ж будем, брате, тікати,
Безпечно лісами та байраками гуляти,
З клену-древа верхи ламати,
Свому братові найменшому,
Пішому-піхотинцю,
На прикмету покидати».
Їхали ж ті брати не день, не два,
Не три й не чотири,
Стали ті брати до лісів,
До байраків доїжджати,
Став середульший брат
З клену-древа верхи ламати,
Свому братові найменшому,
Пішому-піхотинцю,
На путі-дорозі покидати.
Став найменший брат доходжати,
Гірко плакати і ридати,
Дрібні сльози проливати,
Своїх братів споминати:
«Невже ж моїх братів на світі немає?
Невже ж за ними турецька бусурменська
Сильна погоня ганяла,
У плін, у гіршу неволю завертала.
Їхні тіла на три часті сікла-рубала?»
Стали ті брати за ліси,
За байраки виїжджати.
Стали вони до тихих вод доїжджати.
Середульший брат добре дбає.
До тихих вод доїжджає,
До свого брата словами промовляє:
«Брате мій рідненький,
Як соколе ясненький!
Що тут же, брате,
Трави зелені
І води холодні,
Станьмо ми, брате, надождімо,
Свої козацькі молодецькі коні припинімо.
Свого ж брата найменшого,
Пішого-піхотинця,
Хоч мало-немного підождімо,
Верству місця підвезімо,
У християнськії городи підвезімо;
Або не ми ж йому, брате,
У чистому полі,
По своїй добрій волі,
З пліч головоньку здіймимо,
Козацьке його молодецьке тіло
У сиру землю поховаймо,
Звіру-птиці на поталу не подаваймо».
«Моє серце не осмілиться,
Во?йна моя рука не здійметься,
Булатная шабля не йме сікати-рубати,
Лучче нашому брату найменшому,
Пішому-піхотинцю,
У турецькій неволі
Самому помирати».
Стали ті два брати за ліси,
За байраки виїжджати.
Стали вони у вольнії степи виїжджати,
У вольнії степи виїжджати,
Нічого у себе не мати.
Середульший брат добре дбає,
На собі єдиний дорогий синій каптан має
Та й той обриває,
Свому братові,
Пішому-піхотинцю,
На путі-дорозі покидає.
Став найменший брат за ліси.
За байраки виходжати,
Став він дорогії вещі у вічі забачати.
Став він до їх доходжати,
Дорогії прикмети по сирій землі забирати,
Ой у свої руці брати,
К свому серцю принімати.
Гірко плакати-ридати,
Дрібні сльози проливати,
Своїх братів споминати:
«Невже ж моїх братів на світі немає,
Бо й не об чому їх дорогії вещі
По сирій землі валяються,
Невже ж за ними турецька бусурменська
Велика неволя сильну погоню ганяла,
У плін, у гіршу неволю завертала,
Їхнє тіло на три часті сікла-рубала,
А мене, найменшого,
Пішого-піхотинця,
По лісах, по байраках
На спочивках минала?»
Став найменший брат до Савур-могили доходжати,
Став же буйний вітер повівати,
Із козацьких молодецьких його ніг валяти.
«Що перше горе — безвіддя,
Друге — безхліб’я,
Третє горе — братів не догнав.
Уже ж мені своїх братів не наганяти,
Уже ж мені в отцевському дворі не бувати,
Уже ж мені свого отця-неньку у вічі не видати.
Наслідував мені господь
У турецькій, у бусурменській у великій неволі
На Савур-могилі смертю постраждати».
Стало ж сонце намеркати,
Стали сизокрилії орли налітати,
На козацький на молодецький
На чорний чуб наступати;
Стали вони з лоба очі винімати,
Християнською кров’ю запивати;
Туди звірі находжали,
Коло жовтої кості тіло оббирали,
По лісах, по байраках розношали,
У сирую землю загрібали,
На путі-дорозі не покидали.
Стали ті два брати
До християнських городів доїжджати.
Став середульший брат
Свого старшого брата
Правди-неправди питати:
«Що то ми будем, брате,
Свому отцю й неньці отвічати,
Що в одному ми городі бували,
Однії листи писали,
Що ми свого брата найменшого,
Пішого-піхотинця,
У турецькій неволі покидали?»
Найстарший брат худо дбає,
З плеча нагайкою крає,
Свому брату слова неприятні рече-промовляє:
«Брате рідненький,
Як соколе сивенький!
Як маємо ми, брате,
Свого найменшого брата,
Пішого-піхотинця,
Ждати-ожидати,
Буде за нами турецька бусурменська велика неволя,
Сильна погоня уганяти,
Буде наше тіло на три часті сікати-рубати;
А ще худо, брате, отцеве імущество
На три часті розділяти, —
Лучче ж будемо, брате,
На дві часті паювати,
Свому отцю-неньці неправду казати:
Не в одному ми полку бували,
Не одному ми пану служили,
Що ми свого брата найменшого,
Пішого-піхотинця,
Дев’ять літ у вічі не видали».
Стали ті два брати
До отцевського двору доїжджати,
Стали отець і матуся
Із хлібом і сіллю виходжати,
Стали вони свого найстаршого сина
За гостя приймати
І за стіл сажати,
Стали вони про найменшого сина
Усю правду питати.
Став же найстарший син за стіл сідати,
Свому отцю-неньці неправду казати:
«Не в одному ми полку бували,
Не одному ми пану служили,
Що ми свого брата найменшого
За дев’ять літ у вічі не видали».
Став середульший брат за стіл сідати,
Гірко плакати і ридати,
Дрібні сльози проливати,
Став він свому отцю-неньці
Усю правду казати:
«Що в одному ми полку бували
І одному ми пану служили —
У турецькій бусурменській у тяжкій неволі,
У городі у Азові пробували,
Із города Азова умісті із пліну утікали,
Тільки ми свого брата найменшого,
Пішого-піхотинця,
У турецькій у бусурменській великій неволі покидали».
Стали отець-мати
Обіди справляти,
Молебні наймати,
Стали найстаршого сина із двору зсилати,
Стали його обществом-народом
До розстрілу випроводжати.
Став найстарший брат
Гірко плакати-ридати,
Свого брата найменшого,
Пішого-піхотинця,
Споминати:
«Лучче мені було тебе, брате,
У турецькій у бусурменській великій неволі тебе доглядати,
Аніж мені, брате,
Між своїм народом,
У своїм безрідді
Смертю постраждати».

© 2013 Гімназія. Всі права захищені.
Powered by